«Немає іншого моменту, ніж цей. Бо не відомо, що буде завтра, чи існуватиме твій дім, твої близькі, твоє тіло. Теперішнє стало єдиною реальністю».

Рішення відчиняти двері галереї, після початку повномасштабного вторгнення, здавалося парадоксальним, але невдовзі виявилося необхідним. Олеся Казнох не лише художниця, а й кураторка та засновниця галереї «Зелена Канапа» у Львові. Вона згадує, що спершу не була впевнена, чи варто взагалі продовжувати культурну діяльність під час війни. Та саме тоді зʼявилися люди, які прийшли не на виставку, а просто побути серед інших і серед мистецтва. Простір галереї став точкою зустрічі, взаємної підтримки, короткої паузи в умовах тривожності. 

З досвідом війни прийшло важливе усвідомлення: війна поставила життя в режим «зараз». Внутрішній ресурс на дію виявився більшим, ніж до повномасштабної війни. До 24 лютого ще були виправдання: втома, настрій, «не той день». Війна все це прибрала. Немає іншого моменту, крім цього. Бо ніхто не обіцяє, що буде завтра, чи існуватиме твій дім, твої близькі, твоє тіло. Теперішнє стало єдиною валютою. Це змінило оптику повністю. Усі звички до прокрастинації, сумнівів, самовиправдання – стерлись. І замість них зʼявилася дія. Не гіперактивність, швидше відповідальність.

Паралельно прийшло ще одне усвідомлення, що саме зараз формуються нові покоління. І діти, особливо підлітки, проходять крізь війну без чіткого батьківського прикладу. У багатьох родинах один із батьків на фронті. Інші – розділені країнами, еміграцією або втратами. Батьки намагаються вижити фізично й емоційно і не завжди мають ресурси на те, щоби бути поруч як авторитет, приклад, орієнтир.

Серед підлітків зараз багато тиші. Вони живуть у нестабільності як у нормі. Їхні розмови вже не тільки про TikTok, а й про сирени, новини, втрати. Але в цьому всьому часто відсутній хтось, хто б допоміг їм інтерпретувати те, що відбувається. Не з погляду моралі чи виховання, а з погляду присутності та ресурсу для інтерпретації. Виховання стає чимось, що відбувається в тіні травми, а не поза нею. І це формує нову відповідальність для матерів.

Олеся у своєму середовищі бачить багато жінок, які, незалежно від статусу, професії, віку, несуть на собі майже всю тяглість життя і побуту. Саме жінки залишаються сам на сам з відповідальністю за родину, ухвалюють рішення, ведуть комунікацію з вчителями, організовують побут і водночас тримають роботу, проєкти. Й усе це в ситуації, де майбутнє негарантоване. Ця невидима, неозвучена роль «опори» стала новою нормою, дуже нелегкою нішею. 

Ці спостереження задали орієнтир для дії. Мова йде не тільки про репрезентацію війни в мистецтві, а й про фіксацію її впливу на соціальні та емоційні зв’язки. У фокусі – не лише виживання, а й осмислення. Під час війни важливо не просто зберігати культуру, а ще й усвідомлювати, як вона працює з травмою, як бере участь у формуванні цінностей і відповідальності.