Марта Троцюк
Marta Trotsiuk
«Стає все відчутнішою втома від стількох років війни, але саме у дії є опора. Мистецтво, спільнота й відчуття включеності дозволяють триматися».
З серії «Before the Future», 2025
Друк на Hahnemuhle Photo Rag Metallic, Dibond
Спочатку був шок. Не було жодних відповідей, лише безліч запитань, нескінченний потік новин у телефоні, повітряні тривоги й страх. Батько перебував у селі в Карпатах, тож за нього можна було не хвилюватися. Маму разом із її котом Марта перевезла до себе. Згодом з’явилася внутрішня потреба діяти, але разом із нею – розгубленість: де саме можна бути найбільш корисною, як застосувати власні сили? Відповідь прийшла досить швидко: найбільш потрібною стаєш там, де маєш компетенцію та зв’язки, де можеш справді діяти ефективно.
Разом із колегами-галеристами одну з львівських галерей перетворили на тимчасовий координаційний центр. У підвалі, що слугував бомбосховищем, народилася ініціатива «Культура проти агресії» – онлайн-спільнота для представників культури та креативних індустрій. Тут писали звернення й петиції, запускали інформаційні кампанії, координували бойкоти проти російських культурних інституцій за кордоном. Але найважливішим стало інше – формування середовища взаємопідтримки, яке давало відчуття, що навіть у хаосі можна залишатися на зв’язку, діяти разом і тримати культурний тил.
Згодом повернулися поїздки за кордон. Гуманітарні зустрічі, мистецькі події, виступи, перемовини з міжнародними партнерами стали частиною нової буденності. Це не просто візити. Кожна подорож перетворюється на місію, де головним завданням є донести правду. У діалозі з іноземною аудиторією доводилося знову і знову повторювати елементарне: що Україна – не росія, що культура теж може бути зброєю, що навіть мистецький дискурс потребує переосмислення крізь призму колоніального досвіду. Такі розмови виснажували, але водночас відкривали нові можливості для культурної дипломатії, без офіційних повноважень, але з відчуттям відповідальності.
Цей проєкт став логічним продовженням роботи Марти у сфері низової культурної дипломатії. Розмова про співпрацю почалася ще в Тайвані, більш ніж за пів року до реалізації. Тоді не було чіткого плану, лише відчуття, що історії українських мисткинь у часі війни є унікальними й вартими бути задокументованими. Він виявився не лише професійним викликом, а й особистим трансформаційним досвідом. Можливість подивитися на себе, свою спільноту й країну крізь об’єктив художниці з Тайваню відкрила інший ракурс, допомогла побачити те, що у щоденній круговерті зазвичай вислизає з поля зору.
Війна для Марти – це подвійна реальність. З одного боку, новий виток у професійній діяльності: подорожі, публічні події, розширення контактів. З іншого – особисті втрати, постійне емоційне навантаження і часта відірваність від дому та чоловіка. Стає все відчутнішою втома від стількох років війни, але саме у дії є опора. Мистецтво, спільнота й відчуття включеності дозволяють триматися. Проєкт з Ісою став не просто серією інтерв’ю, а й способом побачити себе в ширшому контексті, не лише в ролі кураторки, а й як учасницю колективного досвіду.
‘The fatigue of so many years of war is becoming more tangible — but action remains the anchor. Art, community, and the sense of involvement are what allow us to endure.’
At first, there was only shock. No answers — just questions. An endless stream of news on her phone, air raid sirens, fear. Marta’s father was in a village in the Carpathians, so she didn’t worry about him. She brought her mother and her cat to stay with her. Soon came the internal need to act — but also uncertainty: where, and how, would her efforts be most useful? The answer came quickly: you become most effective where your competencies and connections lie — where your actions can truly make an impact.
Together with fellow gallerists, Marta transformed one of Lviv’s galleries into a temporary coordination hub. In the basement, which also served as a bomb shelter, the initiative Culture Against Aggression was born — an online network for professionals in culture and the creative industries. There, they wrote petitions and open letters, launched information campaigns, and coordinated boycotts of russian cultural institutions abroad. But the most crucial element was something else: the creation of a support network, one that fostered a sense that — even in chaos — it was still possible to stay connected, act together, and hold the cultural line.
International travel resumed. Humanitarian meetings, art events, and negotiations with partners became part of a new routine. These were not ordinary trips. Each journey became a mission — with one key task: to speak the truth. Again and again, in conversations with foreign audiences, she had to repeat the basics: Ukraine is not russia. Culture can be a weapon. Even the discourse of art needs to be rethought through a decolonial lens. These dialogues were exhausting — but they also opened new paths for cultural diplomacy. Not through official titles, but through a sense of personal responsibility.
This project became a natural continuation of Marta’s work in grassroots cultural diplomacy. The conversation with Isa Ho began in Taiwan, more than half a year before its realisation. At that point, there was no plan — only a shared intuition: that the stories of Ukrainian women artists during the war were unique and needed to be documented. The project turned out to be not just a professional challenge but a personal transformation. Looking at herself, her community, and her country through the lens of a Taiwanese artist revealed a new perspective — making visible what daily life often obscures.
For Marta, the war is a double reality. On one hand, a new chapter in her professional life — travel, public speaking, and expanded networks. On the other hand, personal losses, constant emotional strain, and long separations from home and her partner. The weight of these years of war is becoming harder to ignore. But it is precisely in action that she finds grounding. Art, community, and the sense of shared purpose are what help her hold steady. The project with Isa became more than just a series of interviews — it became a mirror. A way to see herself not only as a curator but as part of a collective experience.