Ольга Кузюра
Olha Kuzyura
«Всередині країни є глибоке розуміння втоми. Тут не треба пояснювати, чому болить. Але за кордоном – інша реальність».
З серії «Before the Future», 2025
Друк на Hahnemuhle Photo Rag Metallic, Dibond
Втрата цілісності світу для Ольги почалася ще у 2014-му, з анексії Криму. Але саме повномасштабна війна перетворила це порушення стабільності на глибоку кризу ідентичності. Усе, чим вона займалася до цього, здавалося безсилим перед загрозою, адже не могло врятувати близьких, не повертало безпеку.
Першим кроком повернення до себе стало звернення до психотерапії. Це дало змогу побачити й прийняти глибокий внутрішній конфлікт між її ролями матері, мисткині, жінки з глибокою історичною пам’яттю. Одна частина хотіла тікати, інша – діяти, третя – завмирала. І саме в цій внутрішній розщепленості вона почала заново вибудовувати себе.
У рутині з’явилися нові точки опори: турбота про рідних, хвилина тиші щодня, повернення до дитячих книжок, що стало способом підтримати свою внутрішню дитину. Мріяти знову, вірити, що світ може здивувати чимось добрим – це також стало терапією.
Розподіл обов’язків із партнером відіграв важливу роль у збереженні стабільності. У час, коли жінки часто автоматично беруть на себе відповідальність за все (від емоційної турботи до логістики побуту), можливість ділити це навантаження стала не лише практичним, а глибоко ціннісним та необхідним жестом. У партнерстві, де визнається втома обох, з’являється простір для дії, навіть якщо з останніх сил.
Всередині країни є глибоке розуміння втоми. Тут не треба пояснювати, чому болить. Але за кордоном – інша реальність. Там кожне емоційне виснаження доводиться проговорювати, обґрунтовувати, переконувати в чомусь, що здається очевидним. І хоча поїздки за межі України – це привілей, водночас вони несуть великий тягар. Особливо коли вдома залишається дитина. Тому саме в Україні відчувається більше внутрішнього спокою, навіть попри війну. За кордоном тіло постійно у напрузі, розум у режимі контролю, а емоції в замкненому колі тривог.
Повернення до мистецтва не було легким. Кожна смерть знайомого з мистецького середовища, волонтера, а згодом і військового, ставить під сумнів сенс творчості. Доводиться постійно переосмислювати: чи є актуальним те, що створюю? Чи відповідає це новій реальності? І чи є в цьому справжня відповідальність перед часом, у якому ми живемо?
Тепер мистецтво це не тільки про ідеї, форму чи стиль. Це про збереження пам’яті, про участь рефлексії та документування. У проєктах, присвячених історичним подіям, Ольга шукає не лише мову для себе, а й для наступних поколінь. Мову, в якій можна говорити про біль – не з позиції жертви, а з позиції того, хто пам’ятає.
‘Inside the country, there is a deep understanding of fatigue. Here, no one needs you to explain why it hurts. But abroad — it’s a different reality.’
Olha Kuzyura’s sense of a fractured world began back in 2014 with the annexation of Crimea. However, it was the full-scale war that transformed that instability into a profound identity crisis. Everything she had done before seemed powerless in the face of the new threat — unable to protect her loved ones or restore a sense of safety.
The first step toward reclaiming herself was returning to psychotherapy. There, she confronted and began to integrate the conflict between her many roles: mother, artist, woman with deep historical memory. Part of her wanted to flee, part to act, and another part froze. And in that internal fragmentation, she began the long work of reassembling herself.
New anchor points appeared in her daily routine: caring for loved ones, a few minutes of silence each day, revisiting children’s books — an act of nurturing her inner child. Dreaming again, believing the world could still offer wonder — this, too, became a form of therapy.
The division of responsibilities with her partner played a crucial role in maintaining stability. In a time when women often automatically absorb the full weight of family life — from emotional labor to logistics — being able to share that load was not just practical, but a deeply important gesture of mutual care. In a relationship where both people are allowed to be tired, there is room for action — even when energy is scarce.
Inside Ukraine, there is a tacit understanding of exhaustion. No one needs a justification for why it hurts. But abroad, the context changes. Emotional depletion must be explained, defended, and justified — things that seem self-evident at home. And although travel is a privilege, it carries its own burdens, especially when your child stays behind. In Ukraine, there is paradoxically more inner peace, even under fire. Abroad, the body remains tense, the mind in constant vigilance, emotions cycling through closed loops of worry.
Returning to art was not easy. Each death of a fellow artist, a volunteer, later a soldier — each one forced her to ask: does what I make still matter? Is it relevant to this new world? Does it reflect true responsibility to the time we live in?
Today, art for Olha is no longer only about ideas, forms, or aesthetics. It is about preserving memory, about bearing witness. In her projects addressing historical events, she seeks a language that speaks both for herself and for future generations. A language capable of expressing pain — not from the position of a victim but of someone who remembers.