Василина Буряник
Vasylyna Buryanyk
«Повернення в Україну не було жестом емоційного патріотизму. Це – стратегія, рішення залишатися вдома, працювати тут, платити податки, створювати».
З серії «Before the Future», 2025
Друк на Hahnemuhle Photo Rag Metallic, Dibond
В умовах війни для Василини Буряник настав момент неповернення. Від нього почалося її «інше життя»: інше тіло, інший погляд на світ, інша присутність у часі.
Вона втратила 10 кілограмів ваги, а її волосся безповоротно змінило колір. Ці зміни стали знаком проживання війни у власному тілі. Зникла звична легкість мови, речення іноді важко сформулювати, не тому, що немає думок, а тому, що надто багато тиші навколо. Адреналін ще тримає і спілкування більше не відбувається так легко, як колись.
До повномасштабної війни все мало інший вигляд. Була комерційна співпраця з грузинськими роботодавцями та великий мистецький проєкт, розпочатий за два місяці до повномасштабного вторгнення. Співпраця різко припинилася, а проєкт так і не був реалізований. Його тема – споживацька безглуздість, що, з часом, набула пророчого характеру, а візуальні образи робіт почали надто сильно тригерити воєнні травми.
Коли почалася війна, власне житло було передано родині з Харкова. Просто й швидко, без драматизму. Знайомі, чужі, переселенці – стало неважливо. Адже це були ті, хто потребував.
Надзвичайно складним етапом було перебування в одному з найбільших культурних прихистків Парижа. Простір, що мав бути безпечним, виявився токсичним: вимога говорити російською, тиск, приниження через небажання експонуватися в спільних проєктах з росіянами, подвійні стандарти. Втрата ваги почалася саме там. Фізична реакція на тривалий стрес у місці, яке мало дати простір для творчості, а натомість лише загострило відчуття вразливості.
Інша географія болю – Маріуполь. Там ще за пів року до вторгнення святкували день народження. Тепер це місто стало символом утрати, цвинтарем, що не має кордонів. Дехто зі знайомих художників залишився там. Один із них сьогодні в’язень рф. І в цьому є надто багато абсурду, щоб мати сили це осмислити.
Повернення в Україну не було жестом емоційного патріотизму. Це – стратегія, рішення залишатися вдома, працювати тут, платити податки, створювати. Відмова від звичної ролі, пошук нового формату. Так на одному з міжнародних маркетплейсів з’явився онлайн-магазин «Vabu Jewelry», створений не лише як творчий експеримент, а як підприємницький намір. Валюта – тверда. Місця праці – в Україні. Менше витрат, більше користі. Це був шанс перетворити кризу на нову систему, яка може підтримати твою державу.
Зараз, навіть коли з’являються нові проєкти, залишатися в мистецтві не так просто. Постійні перевірки джерел фінансування закордонних інституцій, уникнення контактів із російськими митцями, етичні й політичні рішення – все потребує енергії. Панічні атаки стали частиною цієї нової реальності. Але також у щоденній реальності є рутина: сон за годинами, дисципліна, ведення щоденника, піклування про свій психічний стан. Так само як і зусилля допомагати іншим. Це нова форма хоч якогось контролю.
Василина спостерігає, як українці, попри всі виклики війни, звертаються до психотерапії, шукають допомоги, намагаються реалізувати себе у житті, заводять дітей, будують майбутнє. А жінки в Україні сьогодні – це не лише опора тилу. Вони керують, ухвалюють рішення, евакуюють, створюють, ведуть. І це все дає відчуття спільного руху вперед.
‘Returning to Ukraine was not an act of emotional patriotism. It was a strategy — a decision to stay, to work here, to pay taxes, to create.’
Amid the war, Vasylyna Buryanyk reached a point of no return. From that moment, a different life began: a different body, a different way of seeing the world, a different presence in time.
She lost 10 kilograms, and her hair permanently changed colour. These shifts were signs that the war had imprinted itself on her body. The usual ease of speech vanished, and forming sentences sometimes became difficult — not due to a lack of thoughts, but because silence had grown too loud. Adrenaline still carried her forward, yet communication no longer flowed as it once had.
Before the full-scale invasion, life looked entirely different. There was commercial collaboration with Georgian employers, and a large-scale art project was launched just two months before the war. The partnership abruptly ended, and the project never came to fruition. Its theme — consumerist absurdity — took on a prophetic tone, and the visual imagery of the works began to trigger intense war-related trauma.
When the war broke out, she gave her apartment to a family from Kharkiv. Simply, quickly, without drama. It no longer mattered whether they were friends, strangers, or displaced persons — what mattered was that they were in need.
One of the most difficult periods unfolded in a major cultural residency space in Paris. What was meant to be a safe haven became a toxic environment: pressure to speak russian, humiliation for refusing to exhibit alongside russian artists, and a persistent double standard. The weight loss began there — a physical response to prolonged stress in a space that was supposed to nurture creativity, but instead heightened vulnerability.
Another geography of pain was Mariupol. Just six months before the invasion, she had celebrated a birthday there. Now, the city is a cemetery without borders — a symbol of loss. Some of her artist friends remained. One is now a prisoner of the russian federation. The sheer absurdity of it defies comprehension.
Returning to Ukraine was not a sentimental gesture. It was a clear choice: to stay, to work here, to pay taxes, to create. A refusal of the familiar role, a search for a new format. That is how Va Bu Jewelry was born — a shop on an international marketplace platform. More than just a creative experiment, it was an entrepreneurial endeavour: earning in hard currency, employing a Ukrainian workforce, fewer expenses, more value. A way to turn a crisis into a system that could support the state.
Even as new projects emerge, staying in the arts is not easy. Constant scrutiny from international funders, avoidance of contact with russian artists, and the need for ethical and political decisions drain energy. Panic attacks have become part of this new reality. But so has routine: scheduled sleep, discipline, journaling, mental health care, and the effort to support others. These are new forms of control — of holding on.
Vasylyna watches as Ukrainians, despite all the hardships, turn to therapy, seek help, strive to live meaningfully, raise children, and build a future. Ukrainian women today are not only the backbone of the rear — they lead, decide, evacuate, create, and persevere. And all of this moves us collectively forward.