Алевтина Кахідзе
Alevtina Kakhidze
«Вміння сміятися з трагічного – це риса українського характеру, яка допомагає триматися. Гумор вимагає дистанції, а дистанція – це простір для мислення».
З серії «Before the Future», 2025
Друк на Hahnemuhle Photo Rag Metallic, Dibond
Першим досвідом війни для Алевтини Кахідзе став не 2022, а 2014 рік. Саме тоді її мати опинилася в окупації, в той момент зникло звичне відчуття щастя, яке раніше здавалося природним станом. Спілкування з мамою переросло у публічний щоденник, який Алевтина вела у формі вигаданого персонажа – Клубніка Андреєвна. Це було способом зафіксувати події, створити емоційну дистанцію і водночас впоратись із тривогою. А також розповідати про те, що насправді відбувається на окупованих територіях.
Коли все почалося у 2022 році, шокового стану вже не було, лише тиха ясність. Страх залишився, але змінив форму. Якщо колись найстрашнішим здавалося бути пораненою, то з часом найбільшою загрозою стало потрапити у російський полон. Художниця уявно може прийняти втрату частини тіла, адже в сучасних реаліях ми дедалі частіше зустрічаємо людей із протезами. Такий рівень тілесної готовності став частиною адаптації до реальності.
Попри війну, Алевтина продовжує працювати. Створювати мистецтво не складно, складно залишатися в мистецькому процесі, коли довкола війна. Коли над головою летять ракети, коли люди щодня втрачають близьких, коли виникає відчуття сорому за те, що ти в безпеці. Художня діяльність вже не здається достатньою, кожен день наповнений питанням: що далі? Тому курси військової та медичної підготовки стали не актом героїзму мисткині, а етичною позицією – прийняти реальність такою, якою вона є, і бути готовою діяти.
Мистецтво в умовах війни виконує функції, які не здатні виконати журналісти чи аналітики. Воно дозволяє зафіксувати емоції, мріяти замість тих, хто вже втратив таку можливість, зберігати відчуття присутності. Водночас виникає питання, що стосується міжнародної діяльності: як можливо комусь передати досвід війни через слова, через мистецтво? Алевтина замислюється над тим, що змінює її саму, лише через розуміння цього можна спробувати вплинути на інших.
Важливою частиною повсякденного життя залишається гумор. Здатність жартувати з себе – це спосіб не дати собі впасти в роль жертви. Гумор вимагає дистанції, а дистанція – це простір для мислення. Вміння сміятися з трагічного – це риса українського характеру, яка допомагає триматися.
Особливе місце у роздумах займає також осмислення огиди, як відчуття, як інстинктивної, тілесної реакції на загрозу від росії. Це не про культурні маркери чи політичну позицію, а про щось глибше, майже тваринне. Огида виникає, як наслідок травматичного досвіду та починає тісно асоціюватися з небезпекою. Наприклад, огида до російської мови чи акценту. Вони зараз звучать, як щось небезпечне для нас, навіть якщо відсутнє раціональне обґрунтування. Така реакція – це не прояв нетерпимості, дискримінації, а форма виживання. Це те, що прожите тілом, а не осмислене розумом.
Попри втому, все ще зберігається здатність відчувати щастя. Втрачене у 2014-му, воно не зникло назавжди, воно трансформувалося. Українці переживають ширший спектр емоцій, ніж ті, хто живе у безпеці. Іноді це щастя є дуже конкретним та індивідуальним. Як, наприклад, тоді, коли друга Алевтини Макса звільнили з полону після трьох років неволі. Це був один із тих рідкісних моментів, коли радість перекриває весь біль і втому. Можливо, саме таким буде щастя для українців після перемоги? Гострим, чистим, майже нереальним. І, можливо, жодна інша нація не зможе відчути нічого подібного.
‘The ability to laugh at the tragic is a trait of the Ukrainian character that helps us endure. Humour requires distance, and distance creates space for thinking.’
For Alevtina Kakhidze, the experience of war began not in 2022, but in 2014. That was when her mother found herself under occupation — and the familiar feeling of happiness, once a natural state, abruptly vanished. Their conversations turned into a public diary, which Alevtina conducted through a fictional character named Klubnika Andreevna. It became a way to document events, create emotional distance, and cope with anxiety. It also served as a tool for conveying the reality of life in the occupied territories.
When full-scale war broke out in 2022, there was no shock — only a quiet clarity. Fear remained, but took on a new form. At one time, her greatest fear had been being wounded; now, it was the prospect of being captured by russian forces. She could mentally accept the loss of a limb — in today’s reality, people using prosthetics are increasingly common. Such a degree of bodily readiness has become part of adapting to the present.
Despite the war, Alevtina continues to make art. Creating is not the hard part — it is maintaining engagement in the artistic process amid war that proves challenging. When missiles fly overhead, when people lose loved ones every day, and when a sense of guilt for being safe sets in, artistic practice alone no longer feels enough. Each day raises the question: what comes next? For her, military and medical training courses became not acts of heroism but ethical decisions — a way to accept reality and be ready to act.
Art, in times of war, performs functions that journalism and analysis cannot. It captures emotions, dreams on behalf of those who can no longer dream, and preserves the sense of presence. But it also raises a difficult question: can the experience of war be conveyed to others — through words, through art? Alevtina reflects on what changes within herself. Only through understanding can she hope to impact others.
Humour remains a vital part of her everyday life. The ability to joke about oneself is a way to resist falling into the role of a victim. Humour requires distance, and distance creates space for thought. The ability to laugh at the tragic — it is a distinctly Ukrainian quality that helps us endure.