Ліна Романуха
Lina Romanukha
«Твоє життя – у твоїх власних руках, жодна зовнішня система не гарантує безпеки. Цей досвід сформував нову відповідальність за себе, за близьких, за вибір бути присутньою тут і зараз».
З серії «Before the Future», 2025
Друк на Hahnemuhle Photo Rag Metallic, Dibond
Війна для Ліни Романухи стала імпульсом до оприявлення своєї мистецької практики та розширення звичних ролей артменеджерки та кураторки. Розпочати активну виставкову діяльність, завершити проєкт, над яким працювала понад десять років, – ці дії стали відповіддю на відчуття крихкості всього, що раніше здавалося сталим: простору, тіла, життя. Війна змусила зосередитися на тому, що справді важливо, і більше не відкладати на потім.
Цей перехід був не лише професійним, а й глибоко внутрішнім. Ранковий шок від сирен та вибухів, несподіванка від початку повномасштабної війни, яку так старанно витісняв її оптимізм, тиха евакуація близьких людей, про яку дізнавалася постфактум – все це стало точкою усвідомлення, що відповідальність за своє життя лише у власних руках, і жодна зовнішня система не гарантує безпеки. Цей досвід сформував нову відповідальність за себе, за близьких, за вибір бути присутньою тут і зараз.
Мистецтво на початку повномасштабного вторгнення здавалося недоцільним, другорядним. Але з часом воно повернулося як інструмент рефлексії, як спосіб працювати з травмою, як мова, здатна фіксувати те, що не вміщується у звичні форми. Сила мистецтва ще й у тому, що воно може апелювати до емоцій, оминаючи раціо.
Українське суспільство виявилося дорослішим, ніж здавалося. Злагоджена поведінка під час хаосу, стриманість, відсутність мародерства – усе це свідчить про глибоку відповідальність людей одне перед одним. І навіть у моменти найбільшого страху, наприклад, під загрозою ядерного удару, в українців народжуються меми. Гумор неочікувано став зброєю. Як писала Леся Українка: «Щоб не плакать, я сміялась».
Війна стала тим самим лакмусовим папірцем, який проявив усе: хто є хто, де справжнє, важливе, а де лише видимість та симуляція. Тиск війни, попри свою складність, став джерелом позитивних змін. Вони зачіпають також культурну ідентичність. Багато людей активніше переходять на українську мову, переосмислюють свої звичаї, підтримують локальні бренди, звільняються від колоніальних комплексів. Підвищується інтерес до українського мистецтва, театру, літератури. Мистецькі події стали платформами, де посилюється відчуття єдності, де мистецтво стає опорою для спільноти.
До початку повномасштабного вторгнення в спільноті інтелектуалів багато говорили про «кризу маскулінності». Благо, що це виявилося радше індивідуальними рефлексіями, а не загальною закономірністю. Під час війни також активно переосмислюється роль жінки. Чимало жінок мобілізуються або беруть на себе повну відповідальність за організацію побуту сім’ї. Вони швидко адаптуються до нових реалій, виконують роботи, які традиційно вважалися «чоловічими». Водночас жінки активно займаються волонтерством, збирають кошти на підтримку ЗСУ. І це не героїзація, а радше констатація масштабу того, що наразі мають робити усі українці для збереження суверенності.
‘Your life is in your own hands — no external system guarantees safety. This realisation shaped a new sense of responsibility: for yourself, for your loved ones, for the choice to be fully present, here and now.’
For Lina Romanukha, the war became a catalyst for bringing her artistic practice to the surface and expanding beyond the familiar roles of art manager and curator. Launching an exhibition program, finishing a project over a decade in the making — these actions became responses to the fragility of everything that had once seemed stable: space, the body, life itself. War sharpened her focus on what truly matters, leaving no room for delay.
This transition was not only professional — it was deeply internal. The morning shock of sirens and explosions, the disbelief that full-scale war had begun — something her optimism had refused to imagine — and the quiet evacuation of loved ones, learned only after the fact: all of this led to a realisation that responsibility for her life lay solely in her own hands. No structure, no institution could guarantee safety. That understanding gave birth to a new type of presence.
In the early days of the invasion, art felt irrelevant, even inappropriate. But over time, it returned — as a means of reflection, a way to process trauma, a language capable of expressing what what words alone cannot convey. The power of art lies in its ability to bypass rationality and speak directly to emotion.
Ukrainian society proved more mature than it had seemed. Calm behaviour in chaos, restraint, the absence of looting — all pointed to a deep sense of mutual responsibility. Even at the height of fear — under threat of a nuclear strike — Ukrainians made memes. Humour became a weapon. As Lesia Ukrainka once wrote: ‘So as not to cry, I laughed.’
War revealed everything. Who is who. What is real and what is just a performance? Despite its brutality, the pressure of war became a source of positive change. It sparked cultural rethinking. More people switched to the Ukrainian language, questioned their traditions, supported local brands, and began shedding colonial patterns. Interest in Ukrainian art, literature, and theatre surged. Art events became spaces of community — places where shared presence brings strength.
Before the full-scale war, intellectual circles often spoke of a ‘crisis of masculinity’. Fortunately, that proved more of a personal reflection than a collective truth. In wartime, the role of women is also being redefined. Many mobilise. Others take full charge of family logistics. They adapt, perform traditionally ‘male’ tasks, and simultaneously engage in volunteer work, raising funds for the military. This is not about glorifying them — it is simply the scale of what must be done to protect sovereignty.