Марія Прошковська
Maria Proshkovska
“Якщо не воюєш на передовій — роби все, що в твоїх силах”.
З серії «Before the Future», 2025
Друк на Hahnemuhle Photo Rag Metallic, Dibond
Як і для багатьох українців, справжня точка відліку для художниці почалася у 2014-му, але саме повномасштабне вторгнення стало поворотним моментом. Спочатку був внутрішній опір ідеї залишити Київ, але інстинкт матері переміг, і вона виїхала з сином за кордон. До друзів у Прагу, згодом до Італії, де реалізувала великий феміністичний проєкт. Нарешті, до Великої Британії, що майже на три роки стала новим домом.
Усі ці переміщення не зупинили творчості, навпаки, відкрили двері до міжнародних проєктів, професійного навчання, нових колаборацій. Але водночас ці досягнення мають високу ціну. Марія зізнається: краще б не було цих можливостей, якби можна було просто жити у мирній країні. Війна дала не лише нові досвіди, вимушена міграція – знайомства, а навчання – знання, але, в першу чергу, це повномасштабне вторгнення принесло незчисленну кількість викликів. Довелося взяти на себе багато ролей: культурна дипломатка, художниця, студентка, мати, біженка, дружина на відстані.
Попри зовнішній образ стійкої цілеспрямованої жінки, були моменти повного виснаження, кризи, перевантаження, сумнівів, порівняння себе з тими, хто на фронті й тотального почуття провини. Й усе це на тлі бажання бути корисною. Сенсом стало транслювати українські наративи та бути голосом країни на міжнародному рівні, коли з’явилася така можливість.
Повернення до України у 2025 році було водночас і дуже свідомим рішенням, і викликом. Змінилось усе: місто, чоловік, вона сама. Хоча зовні багато чого залишилося таким, як було, всередині – все змінилося. Прийшла глибока криза самоідентичності, тривога за безпеку дитини, складність інтеграції після років за кордоном. Водночас тепле відчуття, що повернення додому було абсолютно правильним рішенням. Що тут її місце, щоб бути корисною, і що без цього повернення вона могла б втратити себе.
Причин повернутися було кілька. Насамперед – возз’єднання родини. Син підростав, і ставало дедалі важче бути матір’ю-одиначкою в чужій країні. Хотілося повернути присутність батька, підтримати зв’язок, зруйнований війною. Була й втома від постійної тимчасовості, відчуття статусу біженки, ретравматизації. Але найглибша причина – бажання, щоби її син не жив у режимі «дистанційного українства», і розумів ціну свободи та пишався країною, яка чинить спротив.
Тепер вона продовжує працювати, хоча не одразу змогла повернутися до своєї практики. Спершу була розгубленість, виснаженість, неможливість зібратися, але згодом виникло відчуття впевненості у своїй спроможності та відчуття підтримки, яку дає рідний дім. І це найважливіший досвід цього періоду – усвідомлення власної сили.
Українки змінюють уявлення про роль жінки у воєнний час. Вони руйнують старі патріархальні моделі та стигми, не лише щодо біженства, а й загалом щодо жіночої присутності у часі війни. Водночас важливо, щоб образ українки не зводився до ролі жертви, навіть попри очевидні факти насильства, як у її проєкті в Болоньї, що висвітлював жіночі ролі у війні та злочини російських солдатів. Наші жінки виживають, захищають дітей, служать, зберігають ментальне здоров’я, і кожна з цих форм участі є їхнім викликом і вкладом. Найважливіше, щоб жодна жінка не втратила себе і знайшла спосіб залишатися собою, нехай навіть щодня новою в цій боротьбі. Важливіше – зберегти власні принципи та не розгубити віри.
Тут принцип простий: якщо не воюєш на передовій – роби все, що в твоїх силах.
‘If you’re not on the front line, do everything you can.’
Like for many Ukrainians, Maria Proshkovska’s personal timeline shifted in 2014 — but it was the full-scale invasion that marked the true rupture. At first, she resisted the idea of leaving Kyiv. But her instinct as a mother prevailed. She left the country with her son — first to friends in Prague, then to Italy, where she carried out a major feminist art project, and finally to the United Kingdom, which became home for nearly three years.
These relocations didn’t halt her artistic work. On the contrary, they opened the door to international projects, advanced training, and new collaborations. Yet, as she admits, those opportunities came at a high cost. ‘I would rather have none of this if it meant living in a peaceful country,’ she says. The war brought not just exposure or education, but an immense burden. She had to carry many identities: cultural diplomat, artist, student, mother, refugee, long-distance wife.
Behind the image of a resilient, purposeful woman were moments of collapse, overwhelm, self-doubt, and guilt — especially when comparing herself to those on the front lines. And all of it was intertwined with the desire to be useful. Her mission became clear: to share Ukrainian narratives and be a voice for her country in the international arena — when the opportunity to speak arose.
Returning to Ukraine in 2025 was both a deliberate choice and a challenge. Everything had changed — her city, her partner, herself. On the surface, much looked the same, but inside, nothing remained untouched. She faced a deep identity crisis, anxiety about her child’s safety, and the difficulty of reintegrating after years abroad. Yet despite all that, she felt deeply that coming home was the right decision. That this is where she was meant to be. That, without returning, she risked losing herself entirely.
There were several reasons to come back. First and foremost — reuniting the family. Her son was growing up, and it became harder to raise him alone in a foreign country. She wanted to restore his connection with his father, broken by war. There was also the fatigue of endless temporality, of refugee status, of retraumatisation. But the most profound reason was this: she didn’t want her son to live in ‘remote Ukrainianhood’. She wanted him to understand the price of freedom — and to be proud of a country that resists.
She continues to work, though it took time to return to artistic practice. At first, there was confusion, fatigue, and a sense of disconnection. But gradually, confidence returned — anchored by the support of being home. This has been the most important realisation of this period: the discovery of her own strength.
Ukrainian women are changing how we think about the female role in wartime. They are breaking patriarchal patterns and stigmas — not only regarding displacement, but around women’s presence in war more broadly. Still, it’s important that the image of the Ukrainian woman is not reduced to that of a victim — even as gender-based violence continues to unfold. In her project in Bologna, Maria explored female roles in war and documented crimes committed by russian soldiers. Ukrainian women are surviving, protecting children, serving in the military, and preserving mental health. Each of these roles is a form of contribution — and resistance.
The most important thing is that no woman loses herself in the process. That she finds a way to remain whole — even if she has to become someone new every day to do so. The principle is simple: if you are not on the front line, do everything you can.