Олеся Казнох
Olesya Kaznokh
«Немає іншого моменту, ніж цей. Бо не відомо, що буде завтра, чи існуватиме твій дім, твої близькі, твоє тіло. Теперішнє стало єдиною реальністю».
З серії «Before the Future», 2025
Друк на Hahnemuhle Photo Rag Metallic, Dibond
Рішення відчиняти двері галереї, після початку повномасштабного вторгнення, здавалося парадоксальним, але невдовзі виявилося необхідним. Олеся Казнох не лише художниця, а й кураторка та засновниця галереї «Зелена Канапа» у Львові. Вона згадує, що спершу не була впевнена, чи варто взагалі продовжувати культурну діяльність під час війни. Та саме тоді зʼявилися люди, які прийшли не на виставку, а просто побути серед інших і серед мистецтва. Простір галереї став точкою зустрічі, взаємної підтримки, короткої паузи в умовах тривожності.
З досвідом війни прийшло важливе усвідомлення: війна поставила життя в режим «зараз». Внутрішній ресурс на дію виявився більшим, ніж до повномасштабної війни. До 24 лютого ще були виправдання: втома, настрій, «не той день». Війна все це прибрала. Немає іншого моменту, крім цього. Бо ніхто не обіцяє, що буде завтра, чи існуватиме твій дім, твої близькі, твоє тіло. Теперішнє стало єдиною валютою. Це змінило оптику повністю. Усі звички до прокрастинації, сумнівів, самовиправдання – стерлись. І замість них зʼявилася дія. Не гіперактивність, швидше відповідальність.
Паралельно прийшло ще одне усвідомлення, що саме зараз формуються нові покоління. І діти, особливо підлітки, проходять крізь війну без чіткого батьківського прикладу. У багатьох родинах один із батьків на фронті. Інші – розділені країнами, еміграцією або втратами. Батьки намагаються вижити фізично й емоційно і не завжди мають ресурси на те, щоби бути поруч як авторитет, приклад, орієнтир.
Серед підлітків зараз багато тиші. Вони живуть у нестабільності як у нормі. Їхні розмови вже не тільки про TikTok, а й про сирени, новини, втрати. Але в цьому всьому часто відсутній хтось, хто б допоміг їм інтерпретувати те, що відбувається. Не з погляду моралі чи виховання, а з погляду присутності та ресурсу для інтерпретації. Виховання стає чимось, що відбувається в тіні травми, а не поза нею. І це формує нову відповідальність для матерів.
Олеся у своєму середовищі бачить багато жінок, які, незалежно від статусу, професії, віку, несуть на собі майже всю тяглість життя і побуту. Саме жінки залишаються сам на сам з відповідальністю за родину, ухвалюють рішення, ведуть комунікацію з вчителями, організовують побут і водночас тримають роботу, проєкти. Й усе це в ситуації, де майбутнє негарантоване. Ця невидима, неозвучена роль «опори» стала новою нормою, дуже нелегкою нішею.
Ці спостереження задали орієнтир для дії. Мова йде не тільки про репрезентацію війни в мистецтві, а й про фіксацію її впливу на соціальні та емоційні зв’язки. У фокусі – не лише виживання, а й осмислення. Під час війни важливо не просто зберігати культуру, а ще й усвідомлювати, як вона працює з травмою, як бере участь у формуванні цінностей і відповідальності.
‘There is no other moment but this one. Because no one knows what tomorrow will bring — whether your home, your loved ones, or your body will still exist. The present has become the only reality.’
Opening a gallery after the start of full-scale war seemed like a paradoxical decision — but it soon became clear it was necessary. Olesya Kaznokh is not only an artist but also the founder and curator of Green Sofa Gallery in Lviv. She recalls her initial doubts — whether cultural activity was even appropriate in wartime. But then people began to come. Not for the exhibition, but simply to be among others, to be surrounded by art. The gallery became a meeting place, a space for mutual support — a brief pause amid anxiety.
With the experience of war came a critical realization: it had shifted life into now-mode. Action became more available than ever before. Before 24 February, there were always excuses — fatigue, mood, the ‘wrong’ day. War erased all of that. There was no other moment but this one. Because no one promises there will be a tomorrow — no certainty that your home, your body, or your people will survive. The present became the only currency. And that changed everything: perspective, habits, hesitation. In place of doubt — responsibility.
Another revelation followed: a new generation is being shaped right now. Teenagers are living through war without clear parental models. In many families, one parent is at the front. Others are separated by borders, emigration, or loss. Parents are trying to survive physically and emotionally, often lacking the resources to be the figures of authority their children need.
Among these teens, there is a lot of silence. They have internalized instability as normal. Their conversations now include not just TikTok, but air raids, news, and loss. And what is often missing is someone who can help interpret what is happening — not from a moral or disciplinary stance, but simply through presence and emotional capacity. Upbringing now happens in the shadow of trauma, not outside it. And this has created a new kind of responsibility for mothers.
In her own circle, Olesya sees many women — regardless of age, profession, or status — carrying the full weight of life and domestic continuity. Women who are left alone with the burden of raising children, managing households, working jobs, and leading projects. And all this in a reality where the future is not guaranteed. This silent, unnamed role of the pillar has become a new norm. And it is a demanding one.
These observations have shaped her current direction. It is not just about representing war through art — but about tracing its impact on emotional and social connections. The focus is not only survival but understanding. During war, it is not enough to preserve culture. We must also understand how it works through trauma, how it shapes values, and how it builds new forms of responsibility.