«Повернення в Україну не було жестом емоційного патріотизму. Це – стратегія, рішення залишатися вдома, працювати тут, платити податки, створювати».

В умовах війни для Василини Буряник настав момент неповернення. Від нього почалося її «інше життя»: інше тіло, інший погляд на світ, інша присутність у часі.

Вона втратила 10 кілограмів ваги, а її волосся безповоротно змінило колір. Ці зміни стали знаком проживання війни у власному тілі. Зникла звична легкість мови, речення іноді важко сформулювати, не тому, що немає думок, а тому, що надто багато тиші навколо. Адреналін ще тримає і спілкування більше не відбувається так легко, як колись.

До повномасштабної війни все мало інший вигляд. Була комерційна співпраця з грузинськими роботодавцями та великий мистецький проєкт, розпочатий за два місяці до повномасштабного вторгнення. Співпраця різко припинилася, а проєкт так і не був реалізований. Його тема – споживацька безглуздість, що, з часом, набула пророчого характеру, а візуальні образи робіт почали надто сильно тригерити воєнні травми.

Коли почалася війна, власне житло було передано родині з Харкова. Просто й швидко, без драматизму. Знайомі, чужі, переселенці – стало неважливо. Адже це були ті, хто потребував. 

Надзвичайно складним етапом було перебування в одному з найбільших культурних прихистків Парижа. Простір, що мав бути безпечним, виявився токсичним: вимога говорити російською, тиск, приниження через небажання експонуватися в спільних проєктах з росіянами, подвійні стандарти. Втрата ваги почалася саме там. Фізична реакція на тривалий стрес у місці, яке мало дати простір для творчості, а натомість лише загострило відчуття вразливості.

Інша географія болю – Маріуполь. Там ще за пів року до вторгнення святкували день народження. Тепер це місто стало символом утрати, цвинтарем, що не має кордонів. Дехто зі знайомих художників залишився там. Один із них сьогодні в’язень рф. І в цьому є надто багато абсурду, щоб мати сили це осмислити.

Повернення в Україну не було жестом емоційного патріотизму. Це – стратегія, рішення залишатися вдома, працювати тут, платити податки, створювати. Відмова від звичної ролі, пошук нового формату. Так на одному з міжнародних маркетплейсів з’явився онлайн-магазин «Vabu Jewelry», створений не лише як творчий експеримент, а як підприємницький намір. Валюта – тверда. Місця праці – в Україні. Менше витрат, більше користі. Це був шанс перетворити кризу на нову систему, яка може підтримати твою державу.

Зараз, навіть коли з’являються нові проєкти, залишатися в мистецтві не так просто. Постійні перевірки джерел фінансування закордонних інституцій, уникнення контактів із російськими митцями, етичні й політичні рішення – все потребує енергії. Панічні атаки стали частиною цієї нової реальності. Але також у щоденній реальності є рутина: сон за годинами, дисципліна, ведення щоденника, піклування про свій психічний стан. Так само як і зусилля допомагати іншим. Це нова форма хоч якогось контролю. 

Василина спостерігає, як українці, попри всі виклики війни, звертаються до психотерапії, шукають допомоги, намагаються реалізувати себе у житті, заводять дітей, будують майбутнє. А жінки в Україні сьогодні – це не лише опора тилу. Вони керують, ухвалюють рішення, евакуюють, створюють, ведуть. І це все дає відчуття спільного руху вперед.