Чи дійсно все ще актуальне особисте знайомство з мистецтвом в еру Інтернету та віртуальної реальності? –  власними думками та досвідом ділиться Валерія Мостенець.

На щастя, популярність музеїв образотворчого мистецтва не зменшується завдяки інтерактиву, який вносять до презентації творів минулого і сучасності. Та якщо на сучасне мистецтво часто хочеться подивитись, як на шоу, то стосовно відвідин галерей із картинами старих майстрів час від часу можна почути: “Навіщо їхати аж у Флоренцію, Париж чи там Дрезден, коли у тебе ціла шафа альбомів з репродукціями тих таки полотен, та й будь-яке з них можна знайти  на просторах інтернету”.

А завдяки змінам, які внесла в наше життя пандемія, часто взагалі натякають, мовляв, подивись відеоекскурсію, «поброди» по залах за допомогою камери реального часу – повноцінний досвід. Давайте розглянемо це питання глибше.

Тут виникає кілька запитань. По-перше, чи варто, дійсно, їхати за кордон, аби подивитися на те, що і так вже бачив у альбомах та інтернеті? А по-друге, що при всіх наших можливостях все ж таки змушує людей з усього світу курсувати між країнами, аби відвідати музеї?

Спершу поділюсь особистим. Я з дитинства була впевнена, що побачити на картинці чи у передачі – це одне, а наживо – зовсім інше. Мені просто пощастило з багатством уяви і загальною чутливістю до атмосфери. Тобто те, що розповідають про «неймовірну енергетику справжньої картини» я дійсно відчуваю.

Для мене ця енергетика походить від енергії вкладеної виконавцем у роботу. Коли музиканти чи актори грають на сцені, грають добре, ми бачимо їхні непідробні емоції – це і є вивільнення енергії. Так от з художником, який пише картину (робить скульптуру, графіку, інсталяцію) відбувається те саме, просто цього ніхто не бачить (навіть якщо спостерігає за митцем під час роботи; енергетичний процес не завжди відображається зовнішньо саме на людині, у випадку митців, радше у їхніх творах). Ось що іде в роботу – емоції, яких ніхто не бачить. 

Та оскільки все у світі – енергія, ці почуття можуть резонувати з під шарів фарби (чи будь-якого іншого мистецького матеріалу). Напевне це мають на увазі ті, хто говорить про «неймовірну енергетику картини». Підозрюю, що це стосується будь-якої картини, навіть якщо ми не можемо знати точно, оригінал це, копія, репліка чи підробка.

Учень, що робив репліку, або художник-шахрай, який створював підробку, про щось та й думав, щось відчував під час цієї роботи. Може, він від душі прагнув зробити її, аби досягти чогось: похвали, визнання чи коштів для здійснення своїх давно виношуваних планів, – а це все теж про енергію.

Про таке споглядання і відчуття робіт можна багато розмірковувати. Мабуть, щось подібне відчувають ті, хто ментально налаштовується. Кажуть, що біля останньої роботи Ван Гога «Хлібне поле з воронами» відчували пригнічення навіть ті, хто взагалі скептично ставиться до поняття енергетики. Можливо в тому випадку роль грали історії митця і картини.

Загалом сприйняття дуже індивідуальне. Варто ще враховувати, що у музеї відвідувачу навряд чи вдасться залишитись з картиною наодинці, підійти близько і розглядати невимушено, адже навколо ходитимуть і виглядатимуть з-за спини ще десятки зацікавлених. Схоже тут вже грає роль уміння абстрагуватися.

Поговоримо про ще один емоційний аспект тих, хто щиро любить мистецтво. Коли в Одеському художньому музеї я побачила картину Миколи Ге «Христос перед Пілатом» (яку до того бачила у трьох альбомах у хорошій якості, і яка мене хвилює і зворушує), то першою думкою було «Вау! Це вона! Це ж та сама картина! Неймовірно!».

У цьому випадку сильне враження справляє сам факт побачити наживо те, про що багато читав, дивився, слухав. Британський журналіст Генрі Мортон у своїх книгах про подорожі Італією (у 60-х роках) відзначає, що у кожної людини є «набір образів, що входить у свідомість з дитинства, з листівок, шкільних підручників… і ми живемо з цими образами у підсвідомості», тож «зустріч» з ними не може не справити враження, бодай завдяки ефекту впізнавання. А це вже чогось та й вартує.

Стосовно “детально вивчити”, якщо ви глибоко цікавитесь, скажімо живописом, то аби роздивитися техніку нанесення мазків чи нюанси світлотіні, вам однозначно треба розглядати справжнє полотно (чия фактура також може додавати своєрідного ефекту), а не репродукцію в альбомі чи в інтернеті.

Якої б хорошої якості вона не була, однаково не передасть усього обсягу проробленої з картиною роботи. Навіть збільшені фрагменти цього не передадуть. Ті, хто сам займається живописом, погодяться, що довго роздивляючись картину зблизька, починаєш нехай віддалено, але розуміти, як імовірно рухався пензель художника.

Наприклад, я не усвідомлювала, наскільки імпресіоністичні мазки, якими Веласкес передає тканину, доки не побачила реальний «Портрет інфанти Маргарити» у музеї Ханенків.

У деяких музеях є можливість розглядати картини зблизька і як завгодно довго. Наприклад мені це вдалось у тому таки Одеському музеї та Львівській національній галереї (так, я добрих пів години простояла перед двома невеликими портретами роботи Рубенса (або його майстерні, але техніка точно його). Зрештою, у європейських музеях проводять спеціалізовані лекції з технік живопису,  на яких точно звертають увагу на нюанси і дають час аби їх роздивитися.

Ще один важливий фактор – натуральний розмір робіт, який не передасть жодна альбомна репродукція. У масштабних полотен своя концепція. Якщо на них багатофігурна композиція, то вона виглядає зрозуміліше, якщо це світловий або просторовий ефект, тоді досягається він саме завдяки розміру. Тут та сама історія, що з масштабами архітектури, які заледве передає фотографія. На маленькому форматі такий твір може здатися перевантаженим, або занадто простим. Інша справа, коли бачиш його так, як ті, для кого він був створений (очевидно, не для тих, хто мав доступ до інтернету).

До того ж важливе розміщення таких робіт. Коли у Варшавській галереї я зайшла у зал, де всю стіну займала «Грюнвальдська битва» Матейка, то ніби опинилась в кіно, де на весь екран спроектована динамічна сцена. У деяких випадках глядачу може здатися, що він входить у картину, стає учасником подій.

Цікаво, що на твори малого формату ця теорія також поширюється. Ми можемо захоплюватись репродукцією якісної, живої картини, а потім вразитись майстерністю митця ще більше, побачивши, яка вона насправді невелика.

Подібні реакції – також емоційний відгук на творчість. Оскільки образотворче мистецтво розраховане на те, аби викликати емоції, то можна вважати, що глядач включається у взаємодію з творами, а якщо врахувати, що це не сучасні картини, то у взаємодію також з часом.

Важливий принцип розташування творів, який можна втілити лише у музеї. Роботи певного періоду згруповані так, що їх можна розглядати як окремо, так і назагал, порівнювати, складати за ними враження про певну епоху, прослідковувати якісь її тенденції. Переходячи до наступного розділу експозиції одразу розумієш, що від попереднього ввібрали наступні стилі, а що залишилось яскравою характерною рисою. Та й коли людина перебуває саме в оточенні картин справжнього розміру, а не лише бачить їх перед собою, її сприйняття змінюється. На це працює і грамотне освітлення і продумане розміщення.

Як кажуть куратори, твори мають взаємодоповнювати одне одного так, ніби за допомогою них розповідають історію. Таким чином спостережливий глядач може вловити настрій або загальний посил певного періоду і зрозуміти, чому тоді малювали саме так, а не інакше.

Ще один безперечний бонус музеїв це несподівана знахідка «шедеврів для себе». Можна піти в музей з метою побачити твори, про які знаєш, але паралельно «познайомитись» з художниками того ж чи іншого періоду, про яких не мав уявлення. І побачити картини, можливо менш значні з точки зору істориків мистецтва, але саме вам вони можуть страшенно сподобатись. Сподобатись так, що наступного разу ви їхатимете в ту ж Уффіці, скажімо, не заради «Весни» чи «Народження Венери» Боттічеллі, а заради камерного полотна якогось маловідомого живописця, з того часу вашого улюбленого.

Повертаючись до емоційних аспектів можна назвати такі відкриття «маленькою пригодою» в світі мистецтва. Коли я іду до музею, то найчастіше знаю, що точно хочу там побачити, але й думаю, скільки ще «скарбів» він приховує. У тій же Варшавській галереї я точно знала, що побачу роботи Матейка і Семирадського, але й гадки не мала, що там є «Мадонна» Боттічеллі, якого я дуже люблю, а справжньою знахідкою для мене стали анонімні мініатюри «Очі коханих», тоді я вперше дізналась про цю незвичну традицію галантного століття.

Мова йшла про музеї старого мистецтва, але щодо нового, то з ним працюють всі ті самі принципи. Особливо, якщо це просторове мистецтво. Концепт всієї експозиції може бути закладений саме у її архітектурі, що вже казати про можливі звукові й світлові ефекти, інсталяції самі по собі.

Ті, хто вивчає мистецтво, або любить його настільки, що хоче поринути у нього, побачать безліч переваг у відвідинах музеїв. 

Що ж ще притягує людей до музеїв? Галереї старого мистецтва розміщуються в історичних будівлях, опинитись у яких уже означає відчути дух певного часу. Нині музеї мають настільки цікаві інтерактивні програми, що часто їх відвідини перетворюються на яскраво проведене дозвілля, поєднання приємного з корисним чи навіть своєрідним «світським виходом». Насправді музеї – це і цікаво, і натхненно, і модно. І хороший, піднесений привід для подорожей.

Цікаво?

Отримуйте заряд натхнення першими!